Меморіал

На території міста Кодими є 3 пам’ятники полеглим воїнам.
В центрі міста височить меморіал, споруджений кодимчанам, загиблим у роки Великої Вітчизняної війни. На цьому місці колись був міський парк. Незабаром розширилась площа і тут же одяглась в бетон. Над спорудженням меморіалу працював колектив міжколгоспбуду – бригада мулярів Федора Плохотнюка, теслярів Степана Кравця, ними керували виконроб М. П. Басько та головний інженер В. С. Свінціцький. Поспішали, щоб встигнути до визначної дати – 30-річчя Великої Перемоги. Будівництво меморіалу оголосили народною будовою. На спеціальний рахунок перераховували кошти підприємства і колгоспи району. Меморіал „оживав” на очах у височінь піднялися 2 пілони, що символізують початок і кінець війни. На пілонах – барельєфи солдата і партизана. Вздовж доріжки до вічного вогню – плити з прізвищами загиблих героїв в обрамлені ялинок. Біля меморіалу у скорботі схилилася плакуча верба. А 9 травня 1975 року в урочистій обстановці відбулося відкриття меморіалу. У супроводі ескорту мотоциклістів під’їхала колона автомашин, на яких учасники автопробігу Одеса-Кодима доставили від пам’ятника Невідомому матросові Вічний вогонь. Новозбудована площа одержала назву Перемоги.

 Братська могила що на площі Гусєва, має теж свою історію. Тут зібрані різні тимчасові поховання часів війни, в основному часів звільнення міста - з території районної лікарні, яка на час звільнення кодимщини була військовим шпиталем, з поховання з саду військкомату, з невідомих могил знайдених слідопитами післявоєнний час, з двох братських могил з парку біля Будинку Культури (зараз там площа)..

У дні звільнення Кодимщини загинуло 926 осіб, з них – 736 невідомі. Серед них представники майже всіх націй СРСР - українці гв. ст. лейтенант В.П. Жадан (кавалер трьох орденів, помер від ран в евакогоспіталі у Кодимі), рядовий С.П. Калина, росіяни гвардії капітан М.М. Клещов, гв. ст. лейтенант В.П. Надєїн, білоруси В.З. Морщев, К.Ф. Мацюк, азербайджанець Х.Х. Хаджиєв, татарин Ф.С. Худяков, мордвин Л.Леонідцев, молдовани А.Ф. Моцак, А.Мунтян, П.М. Горобець, Х. Ходиков, узбек А.Ірлатов, башкир Шивертинов та інші.

Всі вони захороненні в братській могилі на пл.Гусєва. Серед загиблих і партизани, замучені, а потім розстріляні і для наведення жаху на інших повішені на стовпах на пл. Г.Пашкевич. Серед них командир партизанського підпілля В.В.Кривенцов, зброяр О.О.Гусєв, підпільник-офіцер Я.М.Бєлінський, батько 12 дітей, мужній патріот 69 років І.С.Плохотнюк. Підпільниця, мати грудного малюка, Г.І.Пашкевич була повішена на пероні станції на водозабірній трубі. Тіла висіли кілька днів, і лише вночі партизани зняли їх і поховали на старому кладовищі, потім останки переносили до військкомату, пізніше (десь в 50-х) в загальну могилу в парку біля Будинку Культури, а в 1975 р. – коли будували площу Перемоги на пл.Гусєва, було перенесено і монумент.

Стадіон "Колос"

Кодимчани пишаються своїм спортивним комплексом - сучасним стадіоном "Колос", спортивним залом. 
Будівництво стадіону стало істинно народною будовою . Найбільший вклад внесли "Міжколгоспбуд", колгоспи "Прапор Леніна" та ім. Мічуріна, вино-соковий завод. Більшість робіт на стадіоні виконувались методом народної будови. Будівництво потрібно було завершити до московської олімпіади-80. 

Місцевий скульптор В. І. Локтіонов зваяв дві скульптури спортсменів, які встановили біля входу, а електрозварники міжколгоспбуду Віктор Бурмістр та Михайло Олійник зробили ворота - справжній художній витвір.

Один із гарніших районних стадіонів області, на його полів свій час грали дублери команди 1 ліги - "Черноморця", ветерани знаменитої "Динамо-Київ".  

Кодимський платан (чинара)

Маленька подія, яка не замічено проходить кожен рік - на початку травня зацвітає єдиний в районі Платан, його ще називають Чинара.  



Це могутнє дерево єдиної родини монотипічного сімейства платанових з довгим віком (відомі екземпляри, вік яких сягає близько 3000 років).  

Не відомо, чи проживе кодимський платан стільки, бо його двом братам скоротили віку ще кілька років назад, та і вцілілий екземпляр теж постраждав, пилку спинили, як мовиться, на півдороги. А виною всьому його "гола" кора, і як прийнято в нашому місті, без зволікань хтось прийняв рішення спиляти його як засохлого. 

На скільки відомо, привезли дерева гості міста з Одеси на одне із святкувань річниці нашого міста. 

Храм

Кодимський св. Хресто-Воздвиженський православний храм до 1947 р. це був римо-католицький костел побудований ще у 1850 р. Так як вже давно він не працював, це приміщення було передано під православний храм. До 90-х років будова не змінювала свого зовнішнього вигляду. І тільки на початку 90-х років була розпочата значна реконструкція храму. Спочатку було побудовано двоповерхову будівлю для хрещення та занять недільної школи. Після цього проведено реконструкцію всього храму: розширено вівтар, добудовані ризниця, пономарня і притвор.

В результаті цих змін сам Храм став більшим. Потім було побудовано дзвіницю і встановлено куполи. 

Сьогодні з кожним днем збільшується кількість прихожан. На території храму працює недільна школа, в якій навчається 20 дітей. працює церковна бібліотека, яка має багатий вибір духовної літератури. Велику увагу церква приділяє справі милосердя. В святкові дні організовуються благотворні обіди для бідних прихожан. Особливо велика увага приділяється дітям, які залишились без опіки батьків і живуть в Кодимському притулку "Буслик". Їм постійно церква надає допомогу і підтримку. 

Для своїх прихожан церква організовує паломництва по святих місцях України. Особливо поїздки в Почаївську Лавру, яка є однією з найвеличніших святинь Православного світу. Наш храм було освячено (27 вересня) на свято Чесного Животворящего Хреста Господнього. 

 Хрест став шануватись у народі з того часу, як Господь був вознесений на Хрест. Саме торжество прийшло до нас з ІІІ століття , коли візантійський імператор Костянтин став на престол, а його мати — цариця Єлена на знак вдячності Богу вирішила віднайти той Хрест, на якому був розіп’ятий Іісус Христос. Коли цариця Єлена веліла відкопати Хреста, то на тому місці було знайдено три Хрести. Справа в тому, що Іісус був розіп’ятий між двома розбійниками. У той час, як Хрести було знайдено, на кладовище несли небіжчика. Знаючи, що Спаситель творив дива і вмів воскрешати людей, на небіжчика по черзі поклали хрести. Тільки після того, як на тіло було покладено Хрест Іісуса, сталося диво — померлий повернувся до життя. 

Цар Костянтин та його мати разом з патріархом Фотієм з великої радості воздвигли Хрест Спасителя над головами людей, аби всі змогли його побачити. 

З тих пір свято носить назву Воздвиження Чесного Животворящого Хреста. Радість Воздвиження Чесного Хреста підбадьорює нас, кодимчан, тими подіями, які відбувались 1700 років тому, і повертає до віри, до духовного збагачення, до милосердя. Людина достойна, щоб її любили, тож возлюбіть ближнього, як самого себе. Отець Георгій вітає вас, дорогі кодимчани, з святом, зичить здоров’я і спасіння через Хрест Господній. 

Водокачка

Водокачка. В наші дні так називають групу ставків які розташовані ланцюжком нижче залізничного вокзалу. Трохи раніше цю назву носив єдиний став, який опирається в дамбу з автодорожнім полотном. 

Ще років 30 назад цей став був одним із основних місць відпочинку кодимчан. Тут все було як на самих заправських пляжах: переодягальні, тіньові грибки, туалети, підмостки для стрибків в воду та запливів і головне, був чистий пісок, як на березі так і на дні ставу. В свята та вихідні грала музика, продавали пиріжки, морозиво та пиво. Не одне покоління тут відпочивало та має гарні спогади про ті дні. Організовувалися конкурси рибалок, а загодовану рибу в цьому ставку впіймати було важко! Біля будинку насосної станції у воді росла крислата верба, було гідно стрибнути з неї у воду.

Повернемось до назви. Чому "водокачка"? Тому, що водокачка, від слів качати воду. Заглибимося трохи в історію. Воду тоді качали у величезній кількості на станцію де були 2 гідроколонки для заповнювання паровозних тендерів. Рушійною силою залізниці в ті часи була парова тяга, для якої потрібна паливо та вода. запас води конкретного локомотива поповнювався через 120-160 км. тому на станціях через 30-40 км робили такі водокачки. З водокачки заповнювався і громадський водогін, тоді ще селища Кодими. 

Під час відступу Червоної Армії в перші дні Вітчизняної війни водокачку було підірвано, це щоб ворог не зміг швидко скористуватися. Будівля насосної станції була замінована, німці розмінували її і завдяки цьому вона існує досі. Але було пошкоджено основне - дамба, забірні криниці, та первинна комунікація. Фашистам прийшлось будувати нову насосну станцію. Збудували вони її над свердловиною в Сербівських Одаях, затрати були більші ніж водокачка поруч зі станцією, але надійніше, станцію могли бомбардувати. Труби від нової водокачки ведуть до водонапірної башти збудованою тоді ж, з якої вода розподілялася далі. 

Ця система існує та справно служить кодимчанам і досі. Паровози заправлялися в Кодимі до кінця 60-х років попереднього століття, останні роки був єдиний маршрут з паровим локомотивом: "Одеса - Мінськ" і багато Кодимчан ще пам'ятають звук парового свистка та запах паленого мазуту. Гідроколонки було тимчасово відновлено в 1977 році для завантаження залізничних цистерн питною водою на потреби міста Одеса, яке на той час постраждало від стихії та залишалося без води.

Помістя Розенфельдів

  У зелені дерев, серед смарагду трави - розкішні ліани, які з легкістю оповивали каркаси над алеями, створюючи прохолодні тонелі. їх ажурна і пишна зелень стримувала гарячий потік яскравих сонячних променів, оберігаючи від перегріву кожного, хто ховався в їх лагідній тіні. А довкола розливався стійкий ніжний аромат, від якого хотілося дихати на повні груди...  

Ця картинка фіксує один з куточків нашого міста часів XIX століття. За сучасним будинком дитячого садка "Сонечко", в самому центрі міста, розташувалась будова з червоної цегли. Два століття відшуміло, а цегла, зроблена давніми майстрами, міцно тримається, не руйнується. Милуємося вікнами незвичайної форми, красивим гостроверхим дахом, готичним обрисом контурів цієї будівлі, бо цей обрис-сама історія... 

Тривалий час тут жила сім'я графів Розенфельдів, представників дому Романових. Небагато свідків проживання сім'ї Розенфельдів у Кодимі. Це Віра Володимирівна Пахай - невістка графського садівника Івана Даниловича Пахая, Любов Іларіонівна Михальова, мати якої, Катерина Миронівна Уманець, працювала кухаркою на панській кухні та Лідія Василівна Грабар (Чуба) - донька графської покоївки та робітника саду. Вони розповіли, що "...господарі маєтку жили в своєму помісті тривалий час, виїжджаючи у світ до Петербурга, звідки були родом. А тут, за щедрих земель України, отримували прибутки. Займались Розенфельди в основному садівництвом. На багатьох гектарах простягся сад, в якому росли яблуні, груші, інші фруктові дерева. А розкішні алеї з хмелевого плетива були не просто для краси, а мали виробниче значення. Коли наставав час збирання урожаю хмелю, пани наймали на роботу переважно молодих дівчат та хлопців. Дівчата мали пов'язувати голови білими косинками, а хлопці одягалися в білі сорочки. Робота була організована так: хлопці знімали гачками плетива - віття, а дівчата зривали з них пишні шишки хмелю. Потім все зібране висушували, пакували і відправляли на переробку до великих міст, де у панів були свої домовленості. Ще Розенфельди тримали багато худоби. 

Мати Лідії Василівни Грабар розповідала, що сир на продаж відправляли бочками. У стайнях утримувалися красиві коні і для робочих цілей, і для прогулянок. Сама господарка помістя любила собак та кішок і утримувала спеціальну робітницю для годівлі та догляду за цими тваринами. Пані Розенфельд була на ті часи освіченою, талановитою людиною, а ще дуже красивою жінкою. Відзначалась милістю та добротою у відношенні до своїх робітників, жаліла їх. І коли бачила, що під час обіду в когось з них занадто бідний харч, неодмінно гукала когось із кухні веліла принести звідти робітникам щось на обід. 

Пані Розенфельд ніколи не демонструвала своєї зверхності, переваги над бідняками. Граф Розенфельд, за відомостями свідків, помер тут, у Кодимі, прогулюючись по стежині за маєтком. Поховали його в Санкт-Петербурзі. 

Дітей у Розенфельдів не було. Можливо, після цього чи в неспокійні передреволюційні роки графиня Розенфельд продала свій колимський маєток релігійному служителю, начебто з Лабушного. Вже пізніше мати Лідії Василівни Грабар дізналася з газет, що графиня Розенфельд була вбита під час подорожі. Пізніше в графському маєтку був купецький будинок, готель. 

А на початку Великої Вітчизняної війни, як згадувала вчителька Фіра Львівна Фішман, там містилася школа. Був ще дуже гарний сад, красива територія - сторічні груші, крислаті каштани. В саду було кілька поховань учасників громадянської війни, могила комісара Годезка, дочка якого Доміра була подругою Фіри Львівни. Школярі тих років доглядали за могилами. Так відшуміла золота пора маєтку графів Розенфельдів. Революція одним розчерком пера знесла з історичної карти сторінку історії нашої Кодими. 

 Маєток графа Розенфельда є єдиною в районі унікальною пам'яткою архітектури. Тепер тут знаходиться історичний краєзнавчий музей.